Вгору

foto1 foto2 foto3 foto4 foto5
Time school Time schoolTime schoolTime schoolTime schoolTime school

Ми будемо жити у ваших серцях…

(сповідь Героя Майдану)

твір, який посів

ІІІ місце в обласному

літературному конкурсі

«Перло многоцінне» в 2017 році

Ніч. Десь на відстані довжиною в життя дружина вкладає спати сина, усміхаючись, цілує в щоку, бажає йому приємних снів… Та щойно вона вимкне світло, на очах зарясніють сльози, в голові вималюються криваві картини. Але вже за мить розквітнуть спогади про ті щасливі часи, коли ми були разом…

         Кожен день був сповнений приємних моментів, ми жили один заради одного. Сім’я розцвітала, а от держава… Держава в’янула і заростала бур’янами. Зрозуміло, що без життєдайного джерела не довго квітнути й сім’ї. І я пішов на Майдан. Пішов заради сина, заради коханої, заради тисяч таких сімей.

         Кохана йде в сусідню кімнату, запалює свічку (ми вдвох часто сиділи при запалених свічах), знаходить світлини. Тут ми на весіллі, а ось і я – життєрадісний молодий чоловік. У неї знову очі блищать від сліз. Дружина акуратно складає фотографії на столику. Дрімота склеює повіки. Засинає… І у снах бачить лиш мене (тепер це наша єдина можливість зустрічатися). Обіймає… Аж серце мліє!

         А на столі тліє свіча, вже геть маленька. Віск капає на фото. Я відчуваю, як щось горить усередині. Ще одна крапля – моє тіло проймає біль. Ох, як пече! Залишки свічки падають на світлину. Вона горить. А я кричу від болю! Прокинулася Катерина, ніби відчула мій біль. Збираючи попіл, що залишився від мого фото, вона знову плаче. Тепер навіть паперовий прямокутник, що зберігав мій образ, перетворився на купку сміття.

         Дивлячись із небесної висоти на рідний дім, я згадую свої останні хвилини. Хтось кричав: «Геть зрадників!», «Слава Україні!». Хтось співав: «… А ми нашу славну Україну розвеселимо». Хтось молився Богу. А я, міцно зціпивши зуби, тонув у калюжі власної крові… І хоча тут, у небесному безмежжі, не чути ні крику, ні стогону, і хоча тут вільно і просторо, все ж туга за родиною міцно тримає в кліщатах моє вже не пульсуюче, але вічно гаряче серце. Тому душа щовечора літає до рідного дому, аби побачити, як дружина цілує на ніч сина, як вона щиро молиться за мене і за всю Небесну Сотню, як поспішає знову зустрітися зі мною у снах. І тоді у холодній високості стає тепло-тепло…

         Так, ми, Герої Майдану, борці за волю, за краще життя, загинули, але ми не померли – живемо в пам’яті наших рідних, наших земляків, у пам’яті всіх свідомих українців. І хоча ми далеко, щовечора наші серця возз’єднуються. Не важливо, що лише в снах. А важливо те, що нас обіймають, нас люблять, нас пам’ятають. Спогади ніколи не перетворяться на попіл!

Світлана Кухарук,

учениця 9-В класу

Рівненської ЗОШ № 28

Copyright © 2024 ЛІЦЕЙ №28 Rights Reserved.